Відповідь убогих

На днях у мережі Фейсбук зустрівся такий досить яскравий текст у Фейсбук

Автор тексту, приємний хлопець з підвищеною мускулатурою та татуюваннями – блогер Макс Бужанський, розписує свої приватні думки стосовно тих, хто вшановує память загиблих у ІІ Світовій війні 8 травня, та не хоче найзавзятіше святкувати 9 травня, за його словами – “

 … день самого безудержного ликования. Не сравнимого ни с чем.”

Для мене, як для людини, яка відправилася на війну навесні 2014 року з Харкова і пройшла живою крізь ДАП, виглядає зовсім не зрозумілим писання цього молодого, здорового хлопця, який з таким щирим ентузіазмом пише про війну 70-річної давнини й не хоче згадувати те, що у його державі зараз теж йде  війна.

Звичайно, це ж не його війна.
Його війна – славетна, сповнена подвигів та перемог, була у минулому столітті. І на ній, як на превеликий жаль, йому не вдасться повоювати.
Відкрию для тебе тайну, Максиме: будь-яка війна – це смерть, вбивства та лють, тільки трохи зверху прикриті людськими почуттями.
І там майже ніхто не хоче вмирати.
І нагадаю, що у 41-42 році в полон до німців здавалися мільйони радянських солдат. Мільйони тих, хто не захотів вибирати у тій двомірній площині, яку пропонуєш ти:

” Победа или смерть!!! “

Вони обрали третє, більшість з них незабаром ненадовго повернулася додому – і ми не повинні засуджувати їх. Бо перед цим був голодомор 32-33 років, розстріли 37 року та фінська війна 39-40 років. Мільйони знищених людей. Тоталітарна радянська машина не жаліла своїх підданих – і тому, звичайно, вони не хотіли за неї вмирати. Але ж війна скоро знову прийшла до них разом із Червоною Армією, що пішла у наступ – і хлопці-українці поповнили лави радянських військ.
Найсправді, Максиме, в них не було вибору – за спинами їх чатували розстрільні команди НКВД, у кращому випадку – ГУЛАГ та Камчатка.
І небагато з них побачили 9 травня.
Пройдуть роки, десятиліття, і сучасну війну на сході нашої держави теж прикрасять казками та перемогами.
А ми – ті, хто там воював, памятатимо, що там були переважно смерть та страджання. Але ж ми віддали свій борг: власний внесок у існування нашої держави.
І це був наш свідомий вибір.
Тож на мій погляд: той, хто не згоден воювати за незалежність своєї держави – і не повинен бути її громадянином.
Адже що ти, Максиме, будеш розповідати згодом своїм дітям та онукам – про те, що це була не твоя держава, чи просто про те, що ти трус?
Олександр Сергієв,
кулеметник 93 ОМБР, почесний голова ГО “Спілка ветеранів АТО”
15230823_349286015432266_6414202421625612627_n